TEN Borys

TEN Borys1

1897-1983

Właściwe imię i nazwisko: Chomyczewskyj Mykoła.

Pseudonimy i kryptonimy: A. Łeps’kyj; B.W. Tomasziws’kyj; T. Wernyhora. 

Poeta, tłumacz. 

Urodzony 9 grudnia 1897 we wsi Dermań (Drugi), dziś w obwodzie rówieńskim na Ukrainie; syn Wasyla Chomyczewskygo, duchownego prawosławnego i Wiry Iwanyckiej, nauczycielki. Wychował się w wielokulturowym środowisku Wołynia (wielu jego znajomych było Polakami). Od dzieciństwa wykazywał talent muzyczny, rozwijany w następnych latach. Naukę zaczął pobierać w Dermaniu, potem uczył się w seminarium duchownym w Klewaniu. Okresowo mieszkał w Kowlu, gdzie ojciec był inspektorem gimnazjalnym. Na początku I wojny światowej przeniósł się do Żytomierza, gdzie zaczął uczęszczać do Wołyńskiego Seminarium Duchownego (Wołyńskie Seminarium Duchowne). Od 1921 był związany z ukraińską autokefaliczną Cerkwią prawosławną, w 1922 (lub 1923) przyjął święcenia kapłańskie. W 1922 (lub 1923) ukończył Wydział Humanistyczny Wołyńskiego Instytutu Edukacji Publicznej (późniejszego Żytomierskiego Uniwersytetu Państwowego), gdzie studiował od 1917 (lub od 1919). Następnie podjął pracę nauczyciela języka ukraińskiego w szkole w Żytomierzu. W 1923 debiutował jako poeta na łamach „Czerwonej Drogi” (Czerwona Droga) (nr 6-7). W tym okresie zaczął zajmować się tłumaczeniami, dzięki znajomości kilku języków obcych (obok rosyjskiego, władał m.in. greką, łaciną, polskim, czeskim i niemieckim, a angielskiego i francuskiego uczyli go wujowie). Już wtedy zaczął pracować nad przekładami z literatury antycznej. Pod wpływem Maksyma Rylskiego rozwinął zainteresowania literaturą polską. W tym okresie zaczął używać w pracy literackiej i przekładowej pseudonimu Borys Ten. Od 1924 mieszkał w Kijowie, gdzie był związany z Soborem Mądrości Bożej (Sobór Mądrości Bożej) (proboszcz w latach 1924-26), a następnie z cerkwią św. Piotra i Pawła na Podolu (Cerkiew św. Piotra i Pawła na Podolu) (1928). Współpracował z redakcjami czasopism (miesięcznik Церква i життя, 1924-28) i wydawnictwami (m.in. „Сяйво” i „Книгоспiлка”). Jako tłumacz z języka polskiego zadebiutował przekładem powieści Jerzego Żuławskiego Stara ziemia  z Trylogii księżycowej (podpisanym W. Tomasziws’kyj). Jako pełniący jedną z najważniejszych funkcji w ukraińskiej autokefalicznej Cerkwii prawosławnej, 7 sierpnia 1929 został aresztowany przez NKWD i po kilku miesiącach śledztwa skazany na 10 lat obozu pracy. Karę odbywał we Władywostoku od 1930. Podjął tam prace nad przekładem na ukraiński Odysei, a następnie Iliady. W 1931 za zgodą władz poślubił Apollinarę (Norę) Kowalczuk, śpiewaczkę operową, a w 1933 przyszedł na świat ich syn, Wasylko. Latem 1936 uzyskał zwolnienie warunkowe i wobec zakazu powrotu do Żytomierza, udał się do Kijowa. Od końca 1936 był kierownikiem literackim Trzeciego Kijowskiego Teatru Objazdowego (Trzeci Kijowski Teatr Objazdowy), podlegając nadal prześladowaniom władz komunistycznych. W tym okresie pracował nad przekładami na ukraiński literatury antycznej. W 1937-41 przybywał w Kalininie (obecnie Twerze), gdzie kierował m.in. chórami teatralnymi i działał jako animator kulturalny. W 1938 podjął zaoczne studia w Moskiewskim Instytucie Muzyczno-Pedagogicznym (Moskiewski Instytut Muzyczno-Pedagogiczny). W 1941 ogłosił w Kijowie pierwsze tłumaczenia wybranych Sonetów krymskich Adama Mickiewicza) w zbiorze pod redakcją M. Rylskiego. Po mobilizacji w 1941 trafił na front jako korespondent gazety wojskowej. Schwytany przez Niemców, przebywał w obozie w Nowogrodzie Siewierskim, a następnie został wywieziony do Rzeszy. W 1945 po przejściu przez sowieckie obozy filtracyjne (USRR) za zgodą władz komunistycznych powrócił do Żytomierza i rozpoczął pracę jako nauczyciel szkół średnich (uczył m.in. wychowania muzycznego). Pod koniec 1945 został tam kierownikiem Regionalnego Teatru Muzyczno-Dramatycznego (Regionalny Teatr Muzyczno-Dramatyczny). W latach 1951-55 był związany z Żytomierskim Instytutem Pedagogicznym (Żytomierski Instytut Pedagogiczny), gdzie nauczał łaciny i kierował teatrami amatorskimi. Łaciny uczył też w Żytomierskim Instytucie Języków Obcych (Żytomierski Instytut Języków Obcych) (1954-55). Od 1957 był członkiem Związku Literatów Ukrainy (Związek Literatów Ukrainy). Podejmował prace naukowe z dziejów i kultury języka ukraińskiego, a także teorii przekładu. Nadal uprawiał prace translatorskie z wielu języków; z literatury polskiej kontynuował przekłady Mickiewicza i podjął tłumaczenia utworów Juliusza Słowackiego. Publikował je dzięki wsparciu M. Rylskiego. Tłumaczenia utworów Mickiewicza publikował w tomach poświęconych jego twórczości, także tych redagowanych przez Rylskiego (1948, 1955). W 1970 na łamach periodyku Wseswit (Всесвіт, nr 10) ogłosił tłumaczenia wszystkich Sonetów krymskich. Przekłady Lilli Wenedy i Balladyny ogłaszał w latach 1955-59. Został uhonorowany za nie przez władze polskie medalem „Zasłużony działacz kultury polskiej” (1977), a następnie nagrodą Ministerstwa Kultury i Sztuki. Zmarł 12 marca 1983 w Żytomierzu; pochowany na Cmentarzu Korbutiwskim (Корбутівське кладовище). W 1990 jego prochy przeniesiono na cmentarz w Smoljance (Смолянське військове кладовище). 

Jego spuścizna przechowywana jest w Centralnym Państwowym Archiwum – Muzeum Literatury i Sztuki Ukrainy w Kijowie.     

1.„Borysten” nazwa Dniepru, którą posługiwał się Herodot; przyjęcie tego pseudonimu było efektem fascynacji tłumacza kulturą antyczną.

TWÓRCZOŚĆ PRZEKŁADOWA Z JĘZYKA POLSKIEGO

1. Ю. Жулавський: Стара земля: повість. Редакція М. Зеров. Переклад з польської мови В. Томашівський. Київ: Видавництво „Сяйво” 1928, 280 s.

Oryginał: J. Żuławski: Stara ziemia.

2. Ю. Словацький: Балладина. Tрагедія на 5 дій. Переклад та примітки Б. Тена. Київ: Мистецтво 1955, 226 s. Przedruk w: Ю. Словацький: Вибрані твори. В 2 томах. Передмова Г. Вервеса. Переклад з польської за редакцією М. Рильського. Київ 1959 s. 227-418. 

Oryginał: J. Słowacki: Balladyna.

3. Ю. Словацький: Лілля Венеда. W: Ю. Словацький. Вибрані твори. Київ 1955 s. 127-235.

Oryginał: J. Słowacki: Lilla Weneda.

4. А. Міцкевич: [Sonety Krymskie] I-XVIII. „Всесвіт”, Kijów 1970 nr 10 s. 88-95. Przedruk sonetów I-II, IV, VI, VIII-XVIII w: Б. Тен: Зоряні сади. Київ 1970 s. 74-88.

Oryginał: A. Mickiewicz: Sonety krymskie.

5. Жадань і задумів неспокій. З творчої спадщини Бориса Тена (вірші, переклади, статті, листи, спогади). Упорядкування А. Ф. Журавський, К. В. Ленець. Київ: Радянський письменник 1988, 550 s.

KORESPONDENCJA W SPRAWACH PRZEKŁADOWYCH

1. Автобіографічні матеріали; Записні книжки; Листи (1907-1956). W: М. Рильський: Київ 1988. Зібрання творів у двадцяти томах, 19. 

Zawiera korespondencję Maksyma Rylskiego do Borysa Tena. 

2. Листи (1957-1964). W: М. Рильський: Київ 1990. Зібрання творів у двадцяти томах, 20.

Zawiera korespondencję Maksyma Rylskiego do Borysa Tena. 

Por. Із листів Максима Рильського до Бориса Tена. „Волинь – Житомирщина”  2005 nr 13 s. 123-127. 

OPRACOWANIA OGÓLNE (wybór)

SŁOWNIKI I BIBLIOGRAFIE

1. Л.І. ГОЛЬДЕНБЕРГ: Бібліографічні джерела українського літературознавства: Путівник. Київ 1990.

OMÓWIENIA

1. Я. ПОЛIЩУК: Нестор українського перекладацтва. „Сім днів” 1997 nr z 7 grudnia.

2. М. СИГНАЇВСКИЙ: Нестор українського перекладу. „Демократична Україна” 1997 nr z 16 grudnia.

3. В. ГУМЕНЮК: „Кримські сонети” Адама Міцкевича в перекладі Бориса Тена. W: Кожному мила своя сторона. Kраєзнавчі нариси про видатних людей, минуле Житомирщини, обряди і звичаї населення краю. Ч. 2. Київ 1998.

4. М. ЛЄЦКІН: Житомирська перекладацька школа. „Волинь- Житомирщина” 2002 nr 9. 

5. I. КОПОТЬ, Е. МIЩУК-ГIЛЕВИЧ: До проблему перекладу тексту пiснi Ф. Шопена „Моя милованка”. „Українська полоністика” 2004 nr 1. 

6. I. КОПОТЬ, Е. МIЩУК-ГIЛЕВИЧ: Борис Тен i проблеми перекладу лiбрето на прикладi пiснi Ф. Шопена „Бажання”.  „Волинь-Житомирщина” 2005 nr 13.  

7. Л.В. КОЛОМIЄЦ: Борис Тен. W: Український художнiй переклад та перекладачi 1920-1930-х рокiв. Матерiали до курсу „Iсторiя перекладу”. Навчальний посiбник. Вiнниця 2015.

8. В. ЭРЕМЕЭВ: Борис Тен (Микола Васильович Хомичевський): коротка біографія. Житомир: Видання Житомирського обласного літературного музею 2005, 36 s.

ТЕН Борис1

Справжнє ім’я та прізвище: ХОМИЧЕВСЬКИЙ Микола

1897-1983

Псевдоніми і криптоніми: А. Лепський; Б.В. Томашівський; Т. Вернигора.

Поет, перекладач.

Народився 9 грудня 1897 року в селі Дермань (Друга), сьогодні в Рівненській області в Україні; син Василя Хомичевського, православного священника та Віри Іваницької, вчительки. Виріс у мультикультурному середовищі Волині (багато його знайомих були поляками). З дитинства виявляв музичний талант, що його розвивав у наступні роки. Почав здобувати освіту в Дермані, потім вчився в духовному училищі в Клевані. Періодично мешкав у Ковелі, де його батько був гімназійним інспектором. На початку Першої світової війни переїхав до Житомира, де почав вчитися у Волинській духовній семінарії. Від 1921 року був пов’язаний із Українською автокефальною православною церквою, у 1922 (або 1923) році прийняв священичі свячення. У 1922 (або 1923) році закінчив гуманітарний факультет Волинського інституту народної освіти (згодом Житомирського державного університету), де вчився від 1917 (або від 1919) року. Потім почав працювати вчителем української мови у школі в Житомирі. 1923 року дебютував як поет на шпальтах журналу „Червоний шлях” (№ 6-7). У цей період завдяки знанню декількох іноземних мов почав займатися перекладами (окрім російської, володів, зокр., грецькою, латиною, польською, чеською та німецькою мовами, а англійської та французької його вчили його дядьки). Уже тоді почав працювати над перекладами з античної літератури. Під впливом Максима Рильського у нього розвинулося зацікавлення польською літературою. У цей період в літературній та перекладацькій діяльності почав використовувати псевдонім Борис Тен. Від 1924 року жив у Києві, де був пов’язаний із Софійським собором (настоятель у 1924-26 роках), а відтак із храмом св. Петра і Павла на Подолі (1928). Співпрацював із редакціями часописів (місячник „Церква i життя”, 1924-28) та видавництвами (зокр., „Сяйво” і „Книгоспiлка”). Як перекладач із польської дебютував перекладом Єжи Жулавського Стара Земля [Stara ziemia] з Місячної трилогії [Trylogia księżycowa] (підписаним В. Томашівський). Як особу, котра виконувала одну з найважливіших функцій в Українській автокефальній православній церкві, 7 серпня 1929 року його було заарештовано НКВС і після декількох місяців слідства засуджено до 10 років виправних таборів. Покарання відбував на Владивостоці від 1930 року. Там розпочав роботу над перекладом Одіссеї, а тоді Іліади на українську. У 1931 році за згодою влади одружився з Аполлінарою (Норою) Ковальчук, оперною співачкою, а 1933 року народився їхній син, Василько. Улітку 1936 року отримав дострокове звільнення і, отримавши заборону повертатися до Житомира, поїхав до Києва. Від кінця 1936 року був завідувачем літературної частини Третього київського пересувного театру, а також далі зазнавав переслідувань комуністичної влади. У цей період працював над перекладами античної літератури на українську. У 1937-41 роках перебував у Калініні (сьогодні Твер), де, зокр., керував театральними хорами і був працівником культури. У 1938 році розпочав заочне навчання у Московському музично-педагогічному інституті. У 1941 році опублікував у Києві перші переклади вибраних Кримських сонетів [Sonety krymskie] Адама Міцкевича у збірці за редакцією М. Рильського. Після мобілізації в 1941 році потрапив на фронт як кореспондент армійської газети. Потрапивши у німецький полон, перебував у таборі в Новгород-Сіверському, а відтак його було вивезено до Німеччини. У 1945 році, пройшовши радянські фільтраційні табори, за згодою комуністичної влади повернувся до Житомира й почав працювати вчителем у середній школі (викладав, у т.ч., музичну освіту). Наприкінці 1945 року став там керівником обласного Музично-драматичного театру. У 1951-55 роках був пов’язаний із Житомирським педінститутом, де викладав латину й очолював аматорські театри. Викладав латину і в житомирському Інституті іноземних мов (1954-55). Від 1957 року був членом Спілки письменників України. Займався науковими дослідженнями з історії та культури української мови, а також із теорії перекладу. Продовжував займатися перекладною діяльністю з багатьох мов; із польської літератури далі перекладав Міцкевича й розпочав перекладати твори Юліуша Словацького. Публікував їх завдяки підтримці М. Рильського. Переклади творів Міцкевича друкував у виданнях, присвячених його творчості, зокрема й за редакцією Рильського (1948, 1955). У 1970 році на шпальтах журналу „Всесвіт” (№ 10) опублікував переклади всіх Кримських сонетів. Переклади Ліллі Венеди [Lilla Weneda] і Балладини [Balladyna] видавав у 1955-59 роках. За них польська влада нагородила його медаллю „Заслужений діяч культури Польщі” („Zasłużony działacz kultury polskiej”) (1977), а потім – премією Міністерства культури і мистецтва. Помер 12 березня 1983 року в Житомирі; похований на Корбутівському кладовищі. 1990 року його прах було перенесено на Смолянське військове кладовище.

Його спадщина зберігається у Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України в Києві.

1.„Бористен” – назва Дніпра, яку використовував Геродот; прийняття цього псевдоніму було наслідком захоплення перекладача античною культурою.