SZCZURAT Wasyl

1871-1948

Pseudonimy: Яворенко; Aгi; Зизик; Іскра Василь; Омiкрон; Сiгма; Такий.

Poeta, tłumacz, publicysta, pedagog, historyk literatury. 

Urodzony 12 lub 24 sierpnia 1871 w Wisłobokach (Вислобоки) (obecnie obwód lwowski); syn Hrychorija Szczurata, nauczyciela, i najprawdopodobniej  Anastazji z domu Wemnok. Wychowany w polskim kręgu kulturowym, najpierw nauczył się języka polskiego. Wraz z Marią Starżewską i jej mężem, Mykołą Semkowem, przeniósł się do wsi Kobyłowłoki (Кобиловолоки) pod Trembowlą. W latach 1879-81 uczęszczał do szkoły podstawowej, gdzie zaczął uczyć się ukraińskiego i poznawać kulturę ukraińską. Po sprzedaży gospodarstwa w 1881 rodzina Starżewskich osiadła we Lwowie. Jego ojczym otrzymał tam posadę woźnego przy bibliotece uniwersyteckiej, stając się w krótkim czasie znawcą zbiorów bibliotecznych i zyskując poważanie u lwowskiej inteligencji. Dzięki kontaktom ojczyma miał kontakty z ludźmi kultury, m.in. z Iwanem Franką, który odegrał istotną rolę w kształtowaniu jego biografii literackiej (był m.in. recenzentem jego wierszy i przekładów). W czasie nauki w szkole dominikańskiej doświadczał wielu trudnych sytuacji w związku z ukraińskim pochodzeniem. Od 1884 uczył się we lwowskim Cesarsko-Królewskim Gimnazjum Akademickim (Cesarsko-Królewskie Gimnazjum Akademickie), w którym zdał maturę w 1892. W tym okresie podjął twórczość poetycką, a z inspiracji I. Franki – przekładową. Jako tłumacz zadebiutował przekładami na ukraiński nowel Oktawiusza Mirbeau (wydane na łamach czasopisma Зоря numery z 15, 20 i 27 października 1889 roku). Wczesne tłumaczenia z różnych języków na ukraiński opowiadań i nowel ogłaszał także na łamach periodyków Дiло i Дзеркало. Od 1891 roku regularnie zajmował się pracą przekładową, współpracując m.in. z periodykiem Народна часопись, dodatkiem do „Gazety Lwowskiej”. W 1892 pod opieką I. Franki przeniósł się do Wiednia, gdzie rozpoczął studia w zakresie filologii słowiańskiej i poznał wybitnych przedstawicieli kultury ukraińskiej. Po powrocie do Lwowa kontynuował studia. Zaangażował się w prace nad antologią poezji europejskiej XIX wieku, przygotowując przekłady z literatury francuskiej, włoskiej i rumuńskiej. Po ponownym wyjeździe do Wiednia obronił doktorat z filologii pod opieką prof. Vatroslava Jagića. Rozwijał kontakty z polskimi oraz austriackimi literaturoznawcami. Publikował kolejne przekłady zwłaszcza poezji romantycznej, a następnie modernistycznej, m.in. utworów Adama Asnyka, Marii Konopnickiej, Kazimierza Przerwy-Tetmajera, Jana Kasprowicza,  na łamach periodyków Громадський голос, Дiло, Зоря, Неділя, a także Буковина. Po powrocie rozpoczął działalność polityczną, podtrzymując kontakty z ukraińskimi nacjonalistami. W 1896 na krótko podjął pracę nauczyciela w gimnazjum w Stanisławowie, ale popadł w konflikt z jego polskim kierownictwem. W 1898 zatrudnił się w redakcji „Słowa Polskiego” (Słowo Polskie), współpracując jednocześnie z „Kurierem Lwowskim” (Kurier Lwowski), dodatkiem literackim „Tydzień”, a także „Monitorem” (Monitor 1896-97) i publikując po polsku głównie recenzje. W 1898 na łamach „Słowa Polskiego” (nr 1) zamieścił przekład na polski własnego utworu pt. Bajka o zadowolonym człowieku. Jesienią 1898 roku przeniósł się do Przemyśla, gdzie pracował jako nauczyciel gimnazjalny. Tam poznał przyszłą żonę, Helenę Krwawicz z domu Słowiczuk, którą poślubił w 1899 roku. W tym okresie wydał ukraińskie przekłady poezji M. Konopnickiej. W 1901 przeniósł się do miasteczka Brody, gdzie do 1904 uczył w gimnazjum i na krótko związał się z uniwersytetem w Czerniowcach. Zaangażował się w nauczanie języka ukraińskiego, szczególnie studentów i dzieci chłopskich. W latach 1901-1909 na łamach czasopisma „Діло” ogłaszał ukraińskie przekłady utworów Juliusza Słowackiego. W 1903 przebywał na uniwersytecie w Strasburgu z wykładami z historii filozofii, a rok później gościł we Wiedniu. W 1905 roku przeniósł się na krótko do Kijowa, a po powrocie do Lwowa podjął pracę nauczyciela języka ukraińskiego i literatury w gimnazjum (1907-18). Został wówczas współredaktorem czasopism: „Буковина” (1896-98), Молода Муза (1906), Світ, Неділя (1912). Opublikował wtedy tłumaczenie Bogurodzicy (1906). Podjął badania nad relacjami polsko-ukraińskimi na polu literatury, zwłaszcza w XIX wieku, publikując prace o Słowackim w literaturze ukraińskiej (1900) i koliszczyźnie w literaturze polskiej (1910), a także o Szewczence i Polakach (1917). W tym okresie ponownie nawiązał kontakty z Towarzystwem Naukowym im. T. Szewczenki (Naukowe Towarzystwo im. Szewczenki), współpracując z sekcją filologiczną (od 1914 był członkiem Towarzystwa, a w latach 1919-23 jego przewodniczącym). W okresie polsko-ukraińskich walk o Lwów (1918-19) popadł w konflikt z polską administracją, odmawiając ostatecznie w 1921 złożenia przysięgi na wierność państwu polskiemu. Po zwolnieniu z aresztu, w którym przebywał między sierpniem 1919 a styczniem 1920, miał problemy ze znalezieniem pracy. W latach 1921-34 był dyrektorem Gimnazjum Sióstr Bazylianek. Dużą uwagę poświęcał organizacji ukraińskich kursów akademickich przy Towarzystwie Naukowym im. T. Szewczenki, przekształcając je z biegiem czasu w tajny uniwersytet (w latach 1921-23 był jego pierwszym rektorem). W okresie między 1925 a 1939 stał na czele Towarzystwa Pisarzy i Dziennikarzy im. I. Franki (Towarzystwo Pisarzy i Dziennikarzy im. I. Franki). Od 1929 roku był czynnym członkiem Ukraińskiej Akademii Nauk (Ukraińska Akademia Nauk), ale wkrótce zrzekł się tego tytułu w związku represjami wobec akademików (przywrócono mu go w 1939). W 1935 roku przeszedł na emeryturę i skoncentrował się na porządkowaniu archiwum, sporadycznie publikując prace o literaturze, poświęcone głównie I. France i współpracując z czasopismami (Chwila, 1938). Do czynnej aktywności naukowej powrócił w 1939 po zajęciu tych obszarów, w tym Lwowa przez Armię Czerwoną. W latach 1939-41 był profesorem tamtejszego uniwersytetu (na stanowisko to powrócił po wojnie). Od 1940 kierował zakładem szewczenkoznawstwa przy Instytucie Literatury Ukraińskiej (Instytut Literatury Ukraińskiej). Po ponownym wkroczeniu Armii Czerwonej do Lwowa w 1944 został dyrektorem Lwowskiej Biblioteki Akademii Nauk Ukraińskiej SRR (Lwowska Biblioteka Akademii Nauk Ukraińskiej SRR) i pełnił tę funkcję do końca życia. W 1948 roku odznaczono go Orderem Czerwonego Sztandaru Pracy. Zmarł we Lwowie 27 kwietnia 1948 roku; pochowany tamże na Cmentarzu Łyczakowskim. Miał syna Stepana (1909-1990), literaturoznawcę.

Prywatne archiwum tłumacza przechowywane jest we Lwowskiej Narodowej Naukowej Bibliotece Ukrainy im. W. Stefanyka. Pozostałe materiały znajdują się w Centralnym Państwowym Archiwum-Muzeum Literatury i Sztuki Ukrainy w Kijowie (ЦДАМЛМ України). 

TWÓRCZOŚĆ PRZEKŁADOWA Z JĘZYKA POLSKIEGO I NA JĘZYK POLSKI

1. Ю.І. Крашевський: Уляна. Поліська повість. Переклад В. Щурата. „Народна часопись” 1891 nr 113-119, 122-127, 132-142. Додаток до „Ґазети Львівскої”.
Oryginał: J.I. Kraszewski: Ulana.

Opublikowane w dodatku ukraińskim „Gazety Lwowskiej”.

2. M. Gorki: W schronisku nocnym (Na dnie żizni). Szkic dramatyczny w czterech aktach. [Tłumaczył W. Szczurat]. Warszawa: Nakładem i drukiem Feliksa Westa 1903, 80 s. Biblioteka Pisarzy Nowoczesnych, t. 1. 

Tytuł oryginału: Na dně žizni.

Recenzja: 

W. NAKONIECZNY: Polskie przekłady z rosyjskiego. „Przegląd Polski” 1904/1905 t. 4. 

3. В. Щурат: Поезії. Упорядкування та примітки С.В. Щурата. Bступна стаття С.М. Трофимука. Львів: Книжково-журнальне видавництво 1962, 347 s.

Tu przekłady na język ukraiński wierszy Marii Konopnickiej, Juliusza Słowackiego, Adama Asnyka, Jana Kasprowicza, Kazimierza Tetmajera. 

KORESPONDENCJA W SPRAWACH PRZEKŁADOWYCH

1. І. Франко: Зібрання творів у п’ятдесяти томах. T. 49. Kijów 1976. 

Tu korespondencja W. Szczurata do I. Franki. 

2. Листи Василя Щурата до Iвана Франка. W: Франкіяна Василя Щурата: листи, статті, спогади. Упорядкування, передмова, коментарі та покажчики Л. Козак. Львів 2013. 

PRACE NAUKOWE DOTYCZĄCE PRZEKŁADU ORAZ LITERATUR, KTÓRYMI ZAJMOWAŁ SIĘ TŁUMACZ ORAZ KRYTYKA PRZEKŁADU  

1. В. Щурат: Із старої галицької літератури. Загадкова польська пісня в українському перекладі. „Записки Наукового товариства імені Шевченка”. Lwów 1908 t. 87 nr 2.

2. W. Szczurat: Słowacki w ukraińskich przekładach. W: Księga pamiątkowa ku uczczeniu setnej rocznicy urodzin Juliusza Słowackiego. T. 2. Lwów 1909.

Zawiera przekłady utworów J. Słowackiego: Testament mój, Ojciec Zadżumionych w El-Arish. 

3. В. Щурат: Клопіт з поясненням польського перекладу з Шевченка. „Діло” Lwów 1913 nr 6 z. 2.

OPRACOWANIA OGÓLNE (wybór)

SŁOWNIKI I BIBLIOGRAFIE 

1. M. Jakóbiec. W: Literatura polska. Przewodnik encyklopedyczny. T. 2. Warszawa 1985.

2. Т.Ю. Галайчак. Щурат Василь Григорович. W: Енциклопедія історії України. Київ 2013. Т. 10. Dostępne na stronie internetowej: http://resource.history.org.ua/item/0009386 [dostęp 3 listopada 2022]. 

OMÓWIENIA

1. С. ЩУРАТ: Василь Щурат (життя і науково-літературна діяльність). W: Василь Щурат. Вибрані праці з історії літератури. Kijów 1963.

2. Н. ЛАЩИК: Перекладацька спадщина Василя Щурата  у контексті розвитку української літератури. „Галичина” 1999 nr 3. 

3. В. ЩУРАТ-ГЛУХА: Василь Щурат – перекладач. „Вісник Національного Університету ім. І. Франка”. Lwów 2004 nr 35. 

4. Н. САНЖАРЕВСКА-ХМЕЛЬ: Василий Щурат об украинских переводах поэзии Юлиуша Словацкого. W: Przestrzenie przekładu. 2. Katowice 2017. 

5. N. SANŻAREWSKA-CHMIEL: Василь Щурат як філолог та перекладач у контексті польсько-українських взаємин. Siedlce 2021.   

ЩУРАТ Василь

1871-1948

Псевдоніми: Яворенко; Aгi; Зизик; Іскра Василь; Омiкрон; Сiгма; Такий.

Поет, перекладач, публіцист, педагог, історик літератури.

Народився 12 або 24 серпня 1871 року у Вислобоках (нині Львівська область); син Григорія Щурата, вчителя, і, найвірогідніше, Анастасії, уродженої Вемнок [1]. Вихований у польському культурному середовищі, він спочатку вивчив польську мову. Разом із М. Старжевською та її чоловіком, Миколою Семківим, переїхав до села Кобиловолоки під Теребовлею. У 1879-81 роках ходив до початкової школи, де почав вивчати українську і знайомитися з українською культурою. 1881 року, продавши обійстя, сім’я Старжевських оселилась у Львові. Щуратів вітчим отримав там посаду доглядача при університетській бібліотеці й невдовзі став знавцем бібліотечних фондів і здобув повагу львівської інтелігенції. Завдяки контактам вітчима Щурат контактував із діячами культури, зокр., з Іваном Франком, який відіграв вагому роль у формуванні його літературної біографії (зокрема, був рецензентом його віршів і перекладів). Під час навчання у домініканській школі він мав чимало складних ситуацій через українське походження. Від 1884 року навчався у львівській цісарсько-королівській академічній гімназії, де 1892 року склав випускні іспити. У цей період почав займатися поетичною творчістю, і, натхненний І. Франком, став перекладати. Як перекладач дебютував перекладами на українську новел Октава Мірбо (опубліковані на шпальтах часопису „Зоря”, числа від 20, 15 і 27 жовтня 1889 року). Ранні переклади оповідань і новел із різних мов на українську він також друкував на шпальтах видань „Дiло” i „Дзеркало”. Від 1891 року регулярно займався перекладацькою діяльністю, співпрацюючи, зокр., із виданням „Народна часопись”, додатком до газети „Gazeta Lwowska”. 1892 року під опікою І. Франка переїхав до Відня, де почав вивчати слов’янську філологію і познайомився з видатними представниками української культури. Повернувшись до Львова, продовжив навчання. Долучився до роботи над антологією європейської поезії ХІХ століття, готуючи до неї переклади з французької, італійської та румунської літератури. Повернувшись до Відня, захистив докторат із філології під керівництвом проф. Ватрослава Яґіча. Розвивав контакти з польськими й австрійськими літературознавцями. Публікував чергові переклади, особливо романтичної поезії, а відтак модерністської, зокр., творів Адама Асника, Марії Конопніцької, Казимира Пшерви-Тетмаєра, Яна Каспровича, на шпальтах періодичних видань „Громадський голос”, „Діло”, „Зоря”, „Неділя”, а також „Буковина”. Після повернення розпочав політичну діяльність і підтримував контакти з українськими націоналістами. У 1896 році впродовж короткого часу вчителював у гімназії в Станіславові, але мав конфлікт із її польською дирекцією. 1898 року влаштувався на роботу в редакцію видання „Słowo Polskie”, а водночас співпрацював із газетою „Kurier Lwowski”, літературним додатком „Tydzień”, а також виданням „Monitor” (1896-97) і друкував польською переважно рецензії. 1898 року на шпальтах щоденного видання „Słowo Polskie” (№ 1) умістив переклад на польську власного оповідання Казка про задоволеного чоловіка (Bajka o zadowolonym człowieku). Восени 1898 року перебрався до Перемишля, де працював учителем у гімназії. Там познайомився з майбутньою дружиною, Оленою Крвавич, із роду Словічук, із якою одружився в 1899 році. У цей період опублікував українські переклади поезії Марії Конопніцької. У 1901 році переїхав до Бродів, де до 1904 року викладав у гімназії і недовго був пов’язаний із Чернівецьким університетом. Почав займатися викладанням української мови, особливо студентам і селянським дітям. У 1901-1909 роках на шпальтах часопису „Діло” публікував українські переклади творів Юліуша Словацького. 1903 року перебував у Страсбурзькому університеті з лекціями з історії філософії, а наступного року відвідав Відень. 1905 року ненадовго переїхав до Києва, а після повернення до Львова влаштувався вчителем української мови й літератури в гімназії (1907-18). У той час став співредактором часописів „Буковина” (1896-98), „Молода Муза” (1906), „Світ”, „Неділя” (1912). Тоді опублікував переклад Богородиці (1906). Досліджував польсько-українські взаємини в царині літератури, особливо в ХІХ столітті, опублікувавши працю про Словацького в українській літературі (1900) і Коліївщину в польській літературі (1910), а також про Шевченка й поляків (1917). У цей період відновив контакти з Науковим товариством ім. Т. Шевченка і співпрацював із філологічною секцією (від 1914 року був членом НТШ, а в 1919-23 – його головою). У період польсько-українських боїв за Львів (1918-19) у нього відбувся конфлікт із польською адміністрацією, а 1921 року Щурат остаточно відмовився скласти присягу на вірність польській державі. Після звільнення з ув’язнення, де він перебував від серпня 1919 року до січня 1920-го, мав проблеми з пошуком роботи. У 1921-34 роках був директором Гімназії сестер василіянок. Багато уваги приділяв організації українських академічних курсів при Науковому товаристві ім. Т. Шевченка, перетворивши їх із часом у таємний університет (у 1921-23 роках був його першим ректором). У 1925-39 роках очолював Товариство письменників і журналістів ім. І. Франка. Від 1929 року був дійсним членом Всеукраїнської академії наук, але невдовзі зрікся цього звання в зв’язку з репресіями щодо академіків (відновив членство 1939 року). 1935 року вийшов на пенсію і зосередився на впорядкуванні архіву, час від часу друкуючи літературознавчі праці, присвячені переважно І. Франкові, і співпрацюючи із часописами („Chwila”, 1938). Повернувся до активної наукової діяльності 1939 року, коли ці терени, зокрема Львів, окупувала Червона армія. У 1939-41 роках був професором Львівського університету (після війни повернувся на цю посаду). Від 1940 року очолював групу шевченкознавства Інституту української літератури. Після повторного приходу Червоної армії до Львова у 1944 році став директором Львівської бібліотеки Академії наук УРСР і виконував цю функцію до кінця життя. 1948 року був відзначений Орденом Трудового Червоного Прапора. Помер у Львові 27 квітня 1948 року; похований там же на Личаківському кладовищі.

Мав сина Степана (1909-1990), літературознавця.

Особистий архів перекладача зберігається у Львівській національній науковій бібліотеці України ім. В. Стефаника. Решта матеріалів міститься у Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України в Києві (ЦДАМЛМ України).

1. Хоч у літературі в цій ролі найчастіше згадують Марію Старжевську. Є гіпотеза, що після смерті батька (1873) біологічна мати могла віддати його на виховання польсько-моравській родині Старжевських.