WORONY Mykoła

1871-1938 

Pseudonimy i kryptonimy: Арлекін; Віщий Олег; Homo; Кіндратович; К-ич М; М.В.; М-У-ко; Микольчик, Sirius; Сіріус. 

Poeta, tłumacz, krytyk literacki, teatrolog. 

Urodzony 24 listopada / 6 grudnia 1871, według niektórych opracowań w Jekaterynosławiu (obecnie Dniepr); syn Kondrata Woronego, rzemieślnika i drobnego kupca, oraz O.D. Kołaczyńskiej. Dzieciństwo spędził na przedmieściach Charkowa, ucząc się początkowo w domu pod okiem matki. Edukację kontynuował w szkołach realnych w Charkowie oraz w Rostowie nad Donem, dokąd przenieśli się jego rodzice. W okresie szkolnym zaczął pisać wiersze i zainteresował się teatrem. W czasie nauki w Rostowie nad Donem zaangażował się w działalność polityczną wymierzoną przeciwko caratowi, współpracując z rewolucyjną organizacją Narodnaja Wola (Народная воля). Trafił pod nadzór policyjny i został wydalony ze szkoły. W latach dziewięćdziesiątych XIX wieku współpracował z kolei z tajną ukraińską organizacją Bractwo Tarasowców (Братство/Братерство тарасівців). W związku z oficjalnym zakazem podjęcia studiów na rosyjskich uczelniach wyjechał do Wiednia, gdzie w 1895 rozpoczął naukę na uniwersytecie. Po kilku miesiącach przeniósł się do Lwowa, gdzie kontynuował studia na wydziale filozoficznym. Tu zaprzyjaźnił się z ukraińskim poetą Iwanem Franką, który miał wielki wpływ na jego zainteresowania. Zaczął redagować czasopismo „Zorja” i wszedł w skład redakcji periodyku „Życie i Słowo”. Współpracował też z redakcjami innych czasopism z terenu Galicji i Bukowiny, pisząc liczne artykuły, także o charakterze politycznym, recenzje i wiersze. Reżyserował w teatrze „Ruska besida”, zapoznając się z obcymi dramatami i nawiązując kontakty z innymi reżyserami. Zaczął też występować jako aktor teatralny. Pracował również dla Towarzystwa Naukowego im. T. Szewczenki jako bibliotekarz i korektor. Dzięki bliskim relacjom z I. Franką, zapoznał się z  Janem Kasprowiczem i Andrzejem Niemojewskim. W tym okresie zaczął się interesować się literaturami zachodnioeuropejskimi, szczególnie francuską i niemiecką. W latach 1897-1901 jako członek zespołu teatralnego gościł w Moskwie, gdzie z powodów politycznych miał kilkumiesięczne kłopoty z prawem, a następnie w Petersburgu; dotarł też do Besarabii i na Krym. Od schyłku lat dziewięćdziesiątych XIX wieku aktywnie uczestniczył w życiu politycznym społeczeństwa ukraińskiego, współtworząc podziemne partie socjaldemokratyczne. W 1903 roku poślubił Wierę Werbnicką i osiedlił się w Czernihowie. Z tego związku narodził się syn Marek, przyszły poeta (ps. Marko Antioch), rozstrzelany w 1937. Po rozpadzie małżeństwa wrócił do pracy redakcyjnej i działalności teatralnej, podczas której poznał Pawło Tyczynę. Od 1910 roku mieszkał w Kijowie, gdzie kontynuował twórczość poetycką, nauczał aktorstwa teatralnego, a także brał aktywny udział w życiu politycznym miasta, szczególnie w dobie rewolucji 1917. Wówczas został też kierownikiem Teatru Narodowego w Kijowie (jesień 1917 roku), gdzie dużo reżyserował i tłumaczył. Na ten właśnie okres przypada jego debiut translatorski przekładem utworu pt. „Warszawianka 1905”. W 1920 roku wyemigrował do Polski i osiadł w Warszawie. Początkowo pracował w dyplomacji emigracyjnego rządu Ukraińskiej Republiki Ludowej jako urzędnik do kontaktów z polskimi kręgami kulturalnymi. Nawiązał wówczas bliskie relacje z pisarzami, m.in. Julianem Tuwimem i Leopoldem Staffem. Wkrótce przeprowadził się do Lwowa, gdzie dalej publikował, a także uczył aktorstwa przy ukraińskim konserwatorium. W 1926 roku zdecydował się na powrót do sowieckiej Ukrainy i osiadł ponownie w Charkowie. Tam związał się z Instytutem Muzyczno-Teatralnym oraz miejscowym teatrem operowym. W 1928 roku przeniósł się ponownie do Kijowa. W tym okresie dokonał wielu przekładów (głównie poezji) na ukraiński, w sumie z dziesięciu języków, w tym z polskiego (m.in. Juliusza Słowackiego), rosyjskiego, francuskiego, niemieckiego, włoskiego i angielskiego, a także staroindyjskiego, perskiego i japońskiego. Pracował jako redaktor nad antologią poezji francuskiej, która jednak nie trafiła do druku. Jako tłumacz starał się zapoznać dogłębnie ze spuścizną kulturową innych narodów oraz teorią przekładu. Obserwowany przez służby sowieckie, w 1934 roku został aresztowany pod zarzutem działalności kontrrewolucyjnej jako „polski szpieg” i skazany na 3 lata zesłania do Kazachstanu. Z powodu pogarszającego się stanu zdrowia prosił o zmianę miejsca zsyłki i ostatecznie trafił do Woroneża. Latem 1937 roku uzyskał zezwolenie na przenosiny do obwodu odeskiego, a jesienią tegoż roku osiadł w Nowoukraince. Próbował współpracować z miejscową prasą, również w charakterze korektora i żył z niewielkich honorariów za przekłady operowych librett. Ponownie aresztowany przez NKWD w kwietniu 1938, pod zarzutem działalności skierowanej przeciwko władzy sowieckiej i szpiegostwa na rzecz Polski, został skazany na śmierć i rozstrzelany 7 czerwca 1938. Miejsce pochówku pozostaje nieznane. W 1957 wyrok został uchylony, a zarzuty wycofane. Jego pełna rehabilitacja miała miejsce w 1989 na wniosek Związku Pisarzy Ukrainy. 

Archiwum M. Woronego jest przechowywane w Kijowie, w Instytucie Literatury im. T. Szewczenki Akademii Nauk Ukrainy.

TWÓRCZOŚĆ PRZEKŁADOWA NA JĘZYK POLSKI

1. T. Szewczenko: Zbiorek wybranych poezji. Ułożył M. Woronyj. Warszawa: Redakcja „Syna Ukrainy” 1921, 32 s. 

TWÓRCZOŚĆ PRZEKŁADOWA Z JĘZYKA POLSKIEGO

2. [W. Święcicki:]. W: М.К. Вороний: Поезії. Переклади. Критика. Публіцистика. Упорядкування і примітки. Т.І. Гундорової. Автор вступної статті і редактор тому Г.Д. Вервес. Київ: Наукова думка 1996, 704 s. 

Tu przekłady na język polski Wacława Święcickiego s. 210.

OPRACOWANIA OGÓLNE (wybór)

OMÓWIENIA

1. О. ВIЛЕЦКИЙ: Микола Вороний. Kритико-біографічний нарис. W: М. Вороний: Поезії. Київ 1929. 

2. К.П. ОЛЕСНИК: Микола Вороний: До 100-річчя з дня народження поета. „Українська мова і література в школі” 1978 nr 2.

3. Л. САЙЧЕНКО, Ф. КИСЛИЙ: Микола Вороний. W: Нові імена в програмі з української літератури: Посібник для вчителя. Упорядкування В. Недiлько. Київ 1993. 

4. M.B. ЛУЦЮК: „Поэт краси страждання”. Творчiсть Миколи Вороного. Київ 2008. 

Teresa Rączka-Jeziorska

ВОРОНИЙ Микола

1871-1938

Псевдоніми і криптоніми: Арлекін; Віщий Олег; Homo; Кіндратович; К-ич М; М.В.; М-У-ко; Микольчик, Sirius; Сіріус.

Поет, перекладач, літературний критик, театрознавець.

Народився 24 листопада / 6 грудня 1871 року, згідно з деякими дослідженнями, в Катеринославі (сьогодні Дніпро); син Кіндрата Вороного, ремісника й дрібного купця, а також Ольги Колачинської. Дитинство провів у передмістях Харкова, навчався спочатку вдома під наглядом матері. Освіту продовжував у реальних училищах у Харкові та Ростові-на-Дону, куди переїздили його батьки. У шкільний період почав писати вірші й зацікавився театром. Під час навчання у Ростові-на-Дону долучився до політичної діяльності, спрямованої проти царату, співпрацюючи з революційною організацією „Народная воля”. Опинився під наглядом поліції і був вигнаний зі школи. У двадцятих роках ХІХ століття знову співпрацював із таємною українською організацією Братство/Братерство тарасівців. У зв’язку з офіційною забороною навчатися в російських університетах виїхав до Відня, де 1895 року розпочав навчання в університеті. Через декілька місяців переїхав до Львова, де продовжував навчання на філософському факультеті. Тут заприятелював із українським поетом Іваном Франком, який мав великий вплив на його інтереси. Почав редагувати журнал „Зоря” і ввійшов до складу редакції часопису „Життє і слово”. Також співпрацював із редакціями інших часописів із Галичини та Буковини, пишучи численні статті, у тому числі політичного характеру, рецензії та вірші. Був режисером театру „Руська бесіда”, знайомився із зарубіжними драмами й налагоджував контакти з іншими режисерами. Також почав виступати як театральний актор. Окрім того, працював у Науковому товаристві ім. Т. Шевченка як бібліотекар та коректор. Завдяки близьким стосункам із І. Франком познайомився з Яном Карповичем і Анджеєм Немоєвським. У цей період почав цікавитися західноєвропейськими літературами, особливо французькою та німецькою. У 1897-1901 роках як член театральної трупи перебував у Москві, де з політичних причин мав декількамісячні проблеми із законом, а відтак у Петербурзі; також поїхав до Бессарабії та Криму. Від кінця двадцятих років ХІХ століття брав активну участь у політичному житті українського суспільства, був співзасновником підпільних соціал-демократичних партій. У 1903 році одружився з Вірою Вербицькою і оселився у Чернігові. Від цього шлюбу народився син Марко, майбутній поет (псевдо Марко Антіох), розстріляний 1937 року. По тому як шлюб розпався, повернувся до редакторської роботи й театральної діяльності, під час якої познайомився з Павлом Тичиною. Від 1910 року жив у Києві, де продовжував поетичну творчість, викладав театральну майстерність, а також брав активну участь у політичному житті міста, особливо під час революції 1917 року. У цей час очолив Національний театр у Києві (восени 1917 року), де багато режисерував і перекладав. Саме на цей час припадає його перекладацький дебют – переклад твору „Варшав’янка 1905”. У 1920 році емігрував до Польщі й оселився у Варшаві. Спочатку працював як дипломат еміграційного уряду Української Народної Республіки: був старшим аташе для зв’язку з культурними колами Польщі. У цей час заприятелював із письменниками, зокр., Юліаном Тувімом і Леопольдом Стаффом. Невдовзі перебрався до Львова, де продовжував друкуватися, а також викладав акторську майстерність в українській консерваторії. 1926 року вирішив повернутися до радянської України й знов оселився у Харкові. Там розпочав співпрацю із Харківським музично-драматичним інститутом, а також із місцевим оперним театром. У 1928 році знову переселився до Києва. У цей період здійснив безліч перекладів (передовсім поезії) на українську, загалом із десяти мов, у тому числі з польської (зокр. Юліуша Словацького), російської, французької, німецької, італійської та англійської, а також староіндійської, перської і японської. Був редактором антології французької поезії, яка, однак, не пішла до друку. Як перекладач старався ґрунтовно ознайомитись із культурною спадщиною інших народів, а також із теорією перекладу. Перебував під стеженням радянських спецслужб, 1934 року його було заарештовано за звинуваченням у контрреволюційній діяльності як „польського шпигуна” й засуджено на 3 роки заслання до Казахстану. У зв’язку з погіршенням стану здоров’я він попросив про зміну місця заслання і в результаті опинився у Воронежі. Улітку 1937 року отримав дозвіл на переїзд до Одеської області, а восени того ж року оселився в Новоукраїнці. Намагався співпрацювати з місцевими періодичними виданнями, зокрема як коректор, і жив на невеликі гонорари за переклади оперних лібрето. Знову був заарештований НКВС у квітні 1938 року за звинуваченням у діяльності, зверненій проти радянської влади, й шпигунстві на користь Польщі, засуджений до смертної кари та розстріляний 7 червня 1938 року. Місце поховання залишається невідомим. 1957 року вирок було скасовано, а звинувачення знято. Його повна реабілітація відбулася 1989 року за клопотанням Спілки Письменників України.

Архів М. Вороного зберігається в Києві, в Інституті літератури ім. Т. Шевченка Академії наук України.