KOCZUR Hryhorij

KOCZUR Hryhorij

1908-1994

Poeta, tłumacz, historyk i teoretyk przekładu.

Urodzony 17 listopada 1908 we wsi Feskiwka (Феськівка) (obwód czernihowski obecnie w Ukrainie), w chłopskiej rodzinie o kozackich korzeniach. Mimo trudnych domowych warunków, bardzo wcześnie nauczył się czytać; jego pierwszymi lekturami były dzieła Tarasa Szewczenki oraz Biblia. Naukę kontynuował w gimnazjum w sąsiednim miasteczku Mena, w którym w okresie I wojny światowej nauczało wielu Polaków. W tym czasie zaczął pisać pierwsze wiersze i dokonywać przekładów, m.in. Fiodora Tiutczewa, Afanasija Feta oraz Lwa Meja, które publikował w rękopiśmiennej gazetce szkolnej. W latach 1928-32 studiował filologię w Kijowskim Instytucie Edukacji Narodowej (Kijowski Instytut Edukacji Narodowej) (dziś Kijowski Uniwersytet im. T. Szewczenki), gdzie nawiązał bliskie kontakty m.in. z Mykołą Zerowem. Wykazywał wybitne predyspozycje językowe. Bardzo dobrze znał rosyjski, wcześnie poznał cerkiewnosłowiański, szybko uczył się polskiego (dzięki kontaktom z polskimi studentami oraz uczniami polskiego technikum pedagogicznego), francuskiego na studiach, a także języków antycznych. Jeszcze jako student został zaproszony do współtworzenia antologii przekładów nowej poezji francuskiej (nie została opublikowana, a część przekładów zaginęła). Poznał wówczas czołowych ukraińskich neoklasyków, w tym Maksyma Rylskiego. Jako tłumacz oficjalnie zadebiutował w 1936  na łamach czasopisma Комсомолець України (numery z 12 i 29 września) przekładami fragmentów Eugeniusza Oniegina Aleksandra Puszkina. W latach 1929-31 wraz z M. Zerowem i Mykołą Plewakiem przygotowywał tłumaczenia z literatury antycznej do III tomu chrestomatii literatury zachodnioeuropejskiej, który ukazał się w 1938, ale bez nazwisk tłumaczy (w związku z sytuacją polityczną). W okresie studenckim poznał swoją żonę, Irynę Voronovych. Miał z nią dwoje dzieci: Oksanę i Andrija. Po zakończeniu studiów, w związku z nasileniem prześladowań politycznych, wyjechał na krótko do Mołdawii. Mieszkał i wykładał w Tyraspolu. Po powrocie, w latach 1936-41 kierował katedrą teorii i literatury zachodniej w Instytucie Pedagogicznym w Winnicy (Instytut Pedagogiczny w Winnicy), równocześnie pracując nad przekładem na Eugeniusza Oniegina na ukraiński oraz nad dysertacją doktorską poświęconą twórczości Emila Verhaerena. Po inwazji niemieckiej w 1941 roku został wraz z rodziną i współpracownikami ewakuowany z Winnicy. Trafił do Połtawy, gdzie podjął pracę w Instytucie Pedagogicznym (Instytut Pedagogiczny w Połtawie). W 1943 aresztowany wraz z żoną w Połtawie pod zarzutem przynależności do Organizacji Ukraińskich Nacjonalistów, został skazany na 10 lat łagrów i na 5 lat pozbawienia praw wyborczych. Osadzony w rosyjskiej części Arktyki i rozdzielony z żoną, pracował w kopalniach do 1953. Podczas zesłania uczył się nowych języków (m.in. litewskiego, gruzińskiego, czy estońskiego), korzystając z pomocy współwięźniów. Po zwolnieniu z łagru mieszkał do 1958 roku w Incie w Republice Komi. Kontynuował pracę literacką, podróżował też do Kijowa, uczestnicząc w pracach redakcyjnych periodyku „Vsesvit” (Всесвіт ) i publikując w Ukrainie własne utwory. Po rehabilitacji  w 1962, osiadł wraz z żoną w Irpieniu, odnawiając stopniowo kontakty z ukraińskimi pisarzami i tłumaczami, m.in. z Rylskim, Pawłem Tyczyną, czy Mykołą Bażanem. Lata sześćdziesiąte i siedemdziesiąte przyniosły apogeum jego twórczości translatorskiej. W licznych antologiach i czasopismach („Всесвіт”, Літературна Україна , Дукля, Жовтень, Дніпро, Спiвець: Iз свiтової поезiї, Радянське лiтературознавство, Україна, Слово i час, Тисячолiття) ogłaszał m.in. przekłady z polskiego utworów Juliana Tuwima (1958, 1960, 1962, 1963, 1965, 1969, 1994, 1995, 1997), Juliusza Słowackiego (1969, 1972, 1995), Adama Mickiewicza (1968, 1972), Cypriana Kamila Norwida (1971, 1990, 1995), Leopolda Staffa (1966, 1977), Wisławy Szymborskiej (1972, 1991, 1995), Tadeusza Różewicza (1960, 1965, 1995), Władysława Broniewskiego (1968), Zbigniewa Herberta (1995), Jerzego Hordyńskiego (1967, 1978, 1995), czy Anny Kamieńskiej (1995). W latach sześćdziesiątych publikował liczne prace dotyczące przekładu literackiego. Od 1968 roku należał do Związku Pisarzy Ukrainy (Związek Pisarzy Ukrainy). W 1969 roku wydał pierwszy zbiór własnych tłumaczeń (Відлуння), zamieszczając w nim m.in. przekłady z literatury polskiej. Po śmierci M. Rylskiego w 1964 został autorytetem nowej generacji ukraińskich tłumaczy literatury, prowadząc w domu w Irpieniu spotkania ze studentami. W kolejnych latach jego utwory poddawano cenzurze. W efekcie zarzutów o hołdowanie ideologii nacjonalistycznej został usunięty ze Związku Pisarzy Ukrainy w 1973 roku, a do 1988 roku jego utwory podlegały zakazowi publikowania. W 1989 został Laureatem Nagrody im. M. Rylskiego za najlepsze przekłady na język ukraiński literatury światowej. Jego dorobek obejmuje tłumaczenia z 33 literatur (obok starogreckiej, starorzymskiej, rosyjskiej, polskiej czy francuskiej, także angielskiej, włoskiej, hiszpańskiej i niemieckiej). W 1993 roku został czynnym członkiem Naukowego Towarzystwa im. Szewczenki (Naukowe Towarzystwo im. Szewczenki), a podczas Drugiego Kongresu Międzynarodowego Stowarzyszenia Ukraińców przyznano mu Medal Mychajła Hruszewskiego. Zmarł 15 grudnia 1994 roku w Irpieniu; pochowany na cmentarzu Bajkowa w Kijowie. 

W 1995 pośmiertnie uhonorowany Nagrodą Państwową Ukrainy im. T. Szewczenki. Z inicjatywy jego synowej Marii i syna Andrija, w 1997 w jego mieszkaniu w Irpieniu otwarto prywatne Muzeum Literackie im. Hryhorija Koczura. Gromadzi ono pamiątki po tłumaczu, w tym księgozbiór i zespół korespondencji (m.in. z W. Szymborską). 

TWÓRCZOŚĆ PRZEKŁADOWA Z JĘZYKA POLSKIEGO

1. Г. Кочур: Відлуння: Вибрані переклади. Автор передмови В. Коротич. Редакцiя Ф.Ф. Скляр. Kиїв: Дніпро 1969, 146 s. Wydanie następne: Переклади. Автор передмови М.О. Новикова. Редакцiя М.Н. Москаленко. Kиїв: Дніпро 1991, 558 s. 

Zawiera m.in. przekłady wierszy L. Staffa, J. Tuwima, M. Pawlikowskiej-Jasnorzewskiej, J. Hordyńskiego. 

Wydanie następne zawiera przekłady wierszy A. Mickiewicza, J. Słowackiego, A. Asnyka, J. Kasprowicza, L. Staffa, M. Pawlikowskiej-Jasnorzewskiej, J. Tuwima, W. Broniewskiego.    

PRACE REDAKCYJNE

1. Г.К. Андерсен: Мати. Десять казок видатного данського казкаря перекладені понад 100 років тому українським класиком М.Старицьким, вони ні разу від тоді не перевидавалися. Вступне слово та упорядкування Г. Кочура.  Kиїв: Веселка 1999, 62 s.

PRACE NAUKOWE DOTYCZĄCE PRZEKŁADU ORAZ LITERATURY POLSKIEJ, KTÓRĄ ZAJMOWAŁ SIĘ TŁUMACZ ORAZ KRYTYKA PRZEKŁADU  

1. Г. Кочур: Двотомник Юліуша Словацького.
„Всесвіт” 1960 nr 2.

Recenzja książki: Ю. Словацький: Вибрані твори. У 2 томах. Переклад з польської за редакцією М. Рильського. Київ 1959. 

2. Г. Кочур: Кримінальний романтизм. „Вітчизна” 1960 nr 9. 

Recenzja książki Л. Тирманд: Злий. Сокращенній перевод  М. Пригари, В. Струтинського. Київ: Рададянський письменник 1959, 495 s.

3. Г. Кочур:  Шевченко в польських перекладах. „Всесвіт” 1961 nr 9.

4. Г. Кочур: Зразкове видання. „Всесвіт” 1962 nr 10. 

Recenzja książki M. Bażan: Mickiewicz w Odessie. 1825. Cykl poezji. Przełożył A. Stern. Wstęp: J. Iwaszkiewicz. Warszawa 1962.

5. Г. Кочур: Українська хрестоматія – польським читачам. „Літературна Україна” 1963 nr z 22 marca. 

Recenzja książki: Literatura ukraińska. Wypisy. Wyboru dokonał, wstępami i komentarzami opatrzył M. Jakóbiec. Objaśnienia językowe sporządziła T. Hołyńska-Baranowa. Warszawa: 1962.

6. Г. Кочур: Микола Зеров і польська література. „Український Календар”, Варшава 1966.

7. Г. Кочур: Сучасна польська поезія. [Передмова до перекладів віршів польських поетів]. „Літературна Україна” 1967 nr z 3 marca.

8. Г. Кочур: Сучасна польська поезія: [Передмова до перекладів віршів польських поетів]. „Дніпро” 1967 nr 8. 

9. H. Koczur: Literatura polska w ukraińskich przekładach. Przełożył M. Stefański. „Życie Literackie” 1970 nr 23. 

10. Г. Кочур: Гордість польської поезії. [Передмова до публікацій віршів Ц. Норвіда в перекладі І. Гнатюка]. „Літературна Україна” 1971 nr z 24 września. 

11. Г. Кочур:. Ципріян Каміл Норвід (24.ІХ.1821 – 23.Х.1883). „ Дніпро”  1971, nr 10. 

12. Г. Кочур: Норвід: [До 150-річчя від дня народження]. „Жовтень” 1971 nr 12. 

13. Г. Кочур: Зеров і Словацький. „Всесвіт” 1988 nr 8.

14. Г. Кочур: Кордони людських держав: [Про польську поетесу Віславу Шимборську]. „Дніпро” 1991 nr 11-12. 

15. Г. Кочур: Статті, рецензії, нотатки, огляди: (Матеріали до бібліографії). Укл. М. Москаленко. „Жива вода” 1996 nr z października

KORESPONDENCJA W SPRAWACH PRZEKŁADOWYCH

1. З листування М.К. Зерова (Вступ, коментарі і підготовка листів до друку Толстова В.О.) „Радянське Літературознавство” 1988 nr 1, 4.

OPRACOWANIA OGÓLNE (wybór)

SŁOWNIKI I BIBLIOGRAFIE

1. Григорій Кочур. Бібліографічний покажчик. Укладачі: Г. Домбровська, З. Домбровська. Наукова редакцiя, автор передмови Р. Зорівчак. Lwów: ЛНУ ім. Івана Франка 1999, 256 s. Українська біобібліографія. Нова серія, cz. 2.

Opracowanie szczegółowo prezentuje kompletny dorobek tłumacza z wszystkich przekładanych języków. 

2. Р.П. Зорівчак: Кочур Григорій Порфирович. W: Енциклопедія Сучасної України. Eлектронна версія. Київ 2014. Dostępny w Internecie: https://esu.com.ua/search_articles.php?id=1300 [dostęp: 07.08.2022]

OMÓWIENIA

1. О.С. МEДВIДЬ, І.І. ПЕТРИШИН: Відлуння поетичних перлин (Про переклади Григорія Кочура). W: Теорія і практика перекладу 1990. Kijów 1991. Wyd. 17. 

2. Г. ГОНЧАРИК: Неповторне життя Григорія Кочура. „Ренессанс” 1993 nr 7. 

3. Т. ЛУЧУК: Юліан Тувім і Григорій Кочур. „Над Цезарем” (Проблеми читацького сприйняття). W: Проблеми літературознавства і художнього перекладу. Lwów 1997. 

4. А. КОЧУР: Вагомий доробок перекладача (Григорія Кочура). „Слово і час” 1998 nr 8. 

5.  Р. ЗОРIВЧАК: Подвижник українського перекладацтва. До 90-річчя від дня народження дійсного члена Наукового товариства ім. Шевченка Григорія Порфировича Кочура (17.11.1908 – 15.12.1994). „Вісник НТШ” 1999 cz. 21. 

6.   Р. ЗОРIВЧАК: Історія вітчизняного перекладу та перекладознавства. До 100-ї річниці від дня народження Григорія Кочура. Микола Зеров і Григорій Кочур. „Протей. Перекладацький альманах”, Charków 2009. Wyd. 2.

7. H. GOLĘDZINOWSKA-GÓRAL: Hrychorij Koczur jako tłumacz poezji polskiej. „Warszawskie Zeszyty Ukrainoznawcze” 2001 z. 11-12. 

8.  Л.В. КОЛОМIЄЦ: Григорій Кочур. W:Український художнiй переклад та перекладачi 1920-1930-х рокiв. Матерiали до курсу „Iсторiя перекладу”. Навчальний посiбник. Winnica 2015.

КОЧУР Григорій

1908-1994

Поет, перекладач, історик і теоретик перекладу.

Народився 17 листопада 1908 року в селі Феськівка (сьогодні Чернігівська область в Україні), у селянській родині із козацьким корінням. Попри складні умови, що були вдома, дуже рано навчився читати; першими текстами, які він прочитав, були твори Тараса Шевченка, а також Біблія. Продовжував навчання у гімназії в сусідньому містечку Мена, в якій під час Першої світової війни навчалося багато поляків. У цей час почав писати перші вірші й робити переклади, зокр. Федора Тютчева, Афанасія Фета, а також Льва Мея, які було вміщено в рукописній шкільній газеті. У 1928-32 роках вивчав філологію в Київському інституті народної освіти (сьогодні Київський університет Т. Шевченка), де налагодив близькі контакти з Миколою Зеровим. Проявляв неймовірну схильність до мов. Дуже добре знав російську, рано познайомився із церковнослов’янською, швидко вивчив польську (завдяки контактам із польськими студентами та вихованцями польського педагогічного технікуму), французьку в інституті, а також античні мови. Іще як студента його було запрошено до співупорядкування антології перекладів нової французької поезії (її не було опубліковано, а частину перекладів було втрачено). У той час він познайомився із чільними українськими неокласиками, зокрема з Максимом Рильським. Як перекладач офіційно дебютував 1936 року на шпальтах часопису „Комсомолець України” (номери від 12 та 29 вересня) перекладами фрагментів Євгенія Онєгіна [Евгений Онегин] Олександра Пушкіна. У 1929-31 роках разом із М. Зеровим і Миколою Плеваком готував переклади з античної літератури до ІІІ тому хрестоматії західноєвропейської літератури, що побачив світ 1938 року, але без зазначення прізвищ перекладачів (у зв’язку з політичною ситуацією). У студентські роки познайомився зі своєю дружиною, Іриною Воронович. Із нею мав двох дітей: Оксану і Андрія. Закінчивши навчання, у зв’язку з посиленням політичних переслідувань на короткий час виїхав до Молдавії. Жив і викладав у Тирасполі. Повернувшись, у 1936-41 роках очолював кафедру теорії та західної літератури у Вінницькому педагогічному інституті, водночас працюючи над перекладом Євгенія Онєгіна на українську, а також над докторською дисертацією, присвяченою творчості Еміля Верхарна. Після німецького вторгнення в 1941 році разом із сім’єю та колегами був евакуйований із Вінниці. Потрапив до Полтави, де почав працювати в Педагогічному інституті. У 1943 році разом із дружиною був заарештований за звинуваченням у належності до Організації українських націоналістів та засуджений до 10 років таборів і 5 років позбавлення виборчих прав. Ув’язнений у російській частині Арктики й розділений із дружиною, працював на шахтах до 1953 року. Під час заслання із допомогою співв’язнів вивчав нові мови (зокр., литовську, грузинську, а також естонську). Після звільнення з табору до 1958 року жив у м. Інта в Республіці Комі. Продовжував літературну роботу, також їздив до Києва, де брав участь у редакційній роботі журналу „Всесвіт” і друкував в Україні власні твори. Після реабілітації у 1962 році оселився разом із дружиною в м. Ірпінь, поступово відновлюючи контакти з українськими письменниками й перекладачами, зокр. із М. Рильським, Павлом Тичиною і Миколою Бажаном. Шістдесяті й сімдесяті роки стали апогеєм його перекладацької творчості. У численних антологіях і часописах („Всесвіт”, „Літературна Україна”, „Дукля”, „Жовтень”, „Дніпро”, „Спiвець: Iз свiтової поезiї”, „Радянське лiтературознавство”, „Україна”, „Слово i час”, „Тисячолiття”) він друкував, зокр., переклади з польської творів Юліана Тувіма (1958, 1960, 1962, 1963, 1965, 1969, 1994, 1995, 1997), Юліуша Словацького (1969, 1972, 1995), Адама Міцкевича (1968, 1972), Ципріана Каміля Норвіда (1971, 1990, 1995), Леопольда Стаффа (1966, 1977), Віслави Шимборської (1972, 1991, 1995), Тадеуша Ружевича (1960, 1965, 1995), Владислава Бронєвського (1968), Збіґнєва Герберта (1995), Єжи Гординського (1967, 1978, 1995) чи Анни Камєнської (1995). У шістдесятих роках друкував численні праці з літературного перекладу. Від 1968 року належав до Спілки письменників України. У 1969 році видав першу збірку власних перекладів Відлуння, вмістивши в ній, зокр., переклади з польської літератури. Після смерті М. Рильського у 1964 році став авторитетом для нового покоління українських перекладачів літератури і провадив удома в Ірпені зустрічі зі студентами. У наступні роки його твори було піддано цензурі. Через закиди в прихильності до націоналістичної ідеології 1973 року його було виключено зі Спілки письменників України, а до 1988 року його твори було заборонено друкувати. У 1989 році став лауреатом премії ім. М. Рильського за найкращі переклади світової літератури на українську мову. Його доробок містить переклади із 33 літератур (окрім давньогрецької, давньоримської, російської, польської чи французької, також англійської, італійської, іспанської та німецької). У 1933 році став дійсним членом Наукового товариства ім. Т. Шевченка, а під час Другого конгресу Міжнародної асоціації україністів його було нагороджено медаллю Михайла Грушевського. Помер 15 грудня 1994 року в Ірпені; похований на Байковому кладовищі в Києві.

У 1995 році посмертно удостоєний Державної премії ім. Т. Шевченка. З ініціативи невістки Марії та сина Андрія 1997 року в його помешканні в Ірпені було відкрито приватний Літературний музей ім. Григорія Кочура. У ньому зберігаються пам’ятні речі письменника, зокрема бібліотека та вибране листування (зокр. із В. Шимборською).