ŁEPKI Bohdan Nestor

ŁEPKI Bohdan Nestor

1872-1941

Pseudonimy i kryptonimy: B.; B.Ł.; Bohdan Ł.; N.M.; Słowiański. 

Prozaik, poeta, tłumacz badacz literatury.

Urodzony 4 lub 9 listopada 1872 na Podolu, w chutorze Krzyweńkie (Кривеньке, dziś w obwodzie tarnopolskim), a według innych relacji w pobliskiej miejscowości Krogulec (Крогулець); syn grekokatolickiego duchownego Sylwestra Łepkiego, absolwenta Wydziału Teologicznego Uniwersytetu Lwowskiego i Lwowskiego Seminarium Duchownego, publicysty i autora poczytnych książeczek dla ludu (pod pseudonimem Marko Murawa), oraz Domny (Domiceli) z Hlibowickich. Dzieciństwo spędził w Krogulcu, gdzie ojciec zawiadywał miejscową parafią. Na pierwsze lata jego edukacji mieli duży wpływ rodzice oraz dziadek (Mychajło Hlibowicki, duchowny grekokatolicki i lokalny urzędnik), rozwijając u niego poczucie ukraińskiej tożsamości. Po przenosinach rodziny do powiatu brzeżańskiego (1881), uczęszczał do szkoły powszechnej, a od 1884 do gimnazjum w Brzeżanach (Бережани). W okresie gimnazjalnym zadebiutował jako poeta. Po zdaniu matury w 1891, studiował w Wiedniu, początkowo w Akademii Sztuk Pięknych (Akademia Sztuk Pięknych w Wiedniu), później na Uniwersytecie Wiedeńskim (Uniwersytet Wiedeński), a następnie we Lwowie (1892-95). Po ukończeniu studiów na Uniwersytecie Lwowskim (Uniwersytet Lwowski) pracował w gimnazjach, gdzie uczył języków polskiego, niemieckiego i ukraińskiego (1895-99 w Brzeżanach, a od 1899 w Krakowie). W tym okresie rozwijał twórczość literacką. W 1897 poślubił Aleksandrę (Lendę) Łepkównę, z którą miał syna Lwa Rościsława i córki Natalię oraz Zofię Eugenię. Na Uniwersytecie Jagiellońskim (Uniwersytet Jagielloński) prowadził lektorat z ukraińskiego (1899-1914), równocześnie nauczał tego języka w męskim seminarium nauczycielskim (1908-14). W 1910 zdał egzamin nauczycielski z polskiego, ukraińskiego i łaciny. W tym czasie zaczął zajmować się pracą translatorską. Od 1895 na łamach ukraińskich czasopism Zoria, Diło, Bukowyna, Rusłan publikował przekłady utworów Adama Mickiewicza, Kazimierza Przerwy-Tetmajera i Marii Konopnickiej (niektóre z tych tłumaczeń pochodziły jeszcze z czasów studenckich), której poświęcił pierwszą poważną pracę literaturoznawczą. W tym okresie zadebiutował też przekładem na polski Słowa o pułku Igora, którego tłumaczenie poprzedził studiami nad historią, stylistyką, a także strukturą utworu, publikowanymi od 1898. Tłumaczenie tego dzieła opublikował dopiero w 1905 w drukarni W.L. Anczyca i spółki. Dokonywał też przekładów literatury niemieckiej, angielskiej, skandynawskiej czy rosyjskiej na ukraiński (tłumaczył m.in. Iwana Kryłowa, Michaiła Lermontowa i Aleksandra Puszkina). W Krakowie poznał Wasyla Stefanyka, którego twórczość odtąd tłumaczył na polski i popularyzował w Polsce, m.in. na łamach „Świata Słowiańskiego” (Świat Słowiański), gdzie w 1905-07 redagował dział ukraiński, oraz na posiedzeniach założonego w 1901 w Krakowie Klubu Słowiańskiego (Klub Słowiański). Nawiązał wtedy przyjaźń z Mychajłą Kociubynskim (1905), którego utwory tłumaczył już w 1904 i publikował w krakowskim „Czasie” (Czas) i lwowskim „Głosie Robotniczym” (Głos Robotniczy). Od 1899 łączyła go przyjaźń i bardzo bliska współpraca z Władysławem Orkanem. Wspólnie przygotowali antologię Młoda Ukraina (1908) oraz dopomogli w wydaniu w 1910 nowel Mychajły Jackiwa pt. Wieczorne psoty w polskim tłumaczeniu Sydira Twerdochliba oraz przygotowanej przez Twerdochliba Antologii współczesnych poetów ukraińskich (1911). Wybuch I wojny światowej pokrzyżował plany publikacji jego historii literatury ukraińskiej, dla polskiego czytelnika przygotowanej w 1913. Nie doszło też do realizacji dawnych zamiarów przetłumaczenia na ukraiński Juzyny W. Orkana. Podczas wojny przebywał najpierw w Wiedniu), a następnie został oddelegowany jako oficer austriacki do obozów dla jeńców rosyjskich (głównie Ukraińców) w Rastatt (1915/1916), w Wetzlarze nad Lahnem (od 1916) i Salzwedel, gdzie prowadził zajęcia z literatury do 1919. W tym okresie tłumaczył na polski utwory Tarasa Szewczenki. Na początku 1921 zamieszkał w Berlinie, angażując się w życie miejscowej społeczności ukraińskiej i pracując m.in. nad antologią poezji ukraińskiej pt. Struny (wyd. 1922). W ambasadzie Ukraińskiej Republiki Ludowej (Ambasada Ukraińskiej Republiki Ludowej) uczył literatury ojczystej. W 1922 przeniósł się do Wannsee. W Niemczech udzielał się jako edytor, m.in. dzieł Szewczenki i badał literaturą ukraińską. Nie przyjął jednak posady na Uniwersytecie Berlińskim i pod koniec 1925 wrócił do Krakowa. Podjął pracę w gimnazjach i wykładał literaturę ukraińską na UJ (Uniwersytet Jagielloński). Od 1927 był zastępcą profesora, a od 1935 profesorem nadzwyczajnym tej uczelni, choć wkrótce wystąpił z wnioskiem o przeniesienie na emeryturę. W tym okresie powstały jego liczne opracowania historii literatury polskiej i ukraińskiej, m.in. szkic w Wielkiej literaturze powszechnej pod red. Stanisława Lama (1933). Nadal tłumaczył na polski utwory poetów ukraińskich, m.in. Mychajła Draj-Chmary, Iwana Franki, Łeonida Hlibowa, Pantelejmona Kulisza, Osypa Makoweja, Maksyma Rylskiego, Mychajły Staryckiego, Pawła Tyczyny, a przede wszystkim T. Szewczenki, zamieszczając je w „Balticoslavice” (Balticoslavica), „Głosie Prawdy” (Głos Prawdy), „Nurcie” (Nurt), „Przeglądzie Powszechnym” (Przegląd Powszechny), „Ruchu Słowiańskim” (Ruch Słowiański), „Słowie” (Wilno) (Słowo), „Sprawach Narodowościowych” (Sprawy Narodowościowe), „Wiadomościach Literackich” (Wiadomości Literackie). Ukazywały się tam ponadto jego przekłady ukraińskich pieśni ludowych. Tłumaczenia dzieł Szewczenki publikował też regularnie w „Biuletynie Polsko-Ukraińskim” (Biuletyn Polsko-Ukraiński) w latach 1934-36. Na zaproszenie Ukraińskiego Instytutu Naukowego redagował wybór przekładów T. Szewczenki w 75. rocznicę śmierci poety. Rozpoczął pracę nad Antologią ukraińskiej poezji i prozy w przekładach polskich, która zaginęła podczas wojny. Od 1933 był członkiem rzeczywistym Towarzystwa Naukowego im. T. Szewczenki we Lwowie (Naukowe Towarzystwo im. Szewczenki), a w 1938-39 bezpartyjnym senatorem RP V kadencji. Otrzymał doktorat honorowy Ukraińskiego Wolnego Uniwersytetu w Pradze. Po wybuchu II wojny światowej odmówił współpracy z hitlerowcami. Zmarł na atak serca 21 lipca 1941 w Krakowie, gdzie spoczął na Cmentarzu Rakowickim. 

Duża część jego archiwum trafiła pierwotnie do Stanów Zjednoczonych, a następnie została przekazana do utworzonego w 1995 Muzeum Bohdana Łepkiego w Bereżanach. Część zbiorów rodzinnych znajdowała się pod opieką jego siostrzeńca, Romana Petra Smyka. Jego akta personalne i spuścizna są zdeponowane w Archiwum UJ,  a korespondencja z W. Orkanem w Bibliotece Jagiellońskiej oraz Bibliotece Narodowej.       

TWÓRCZOŚĆ PRZEKŁADOWA

1. Słowo o pułku Igora. Przełożył B. Łepki. Kraków: Nakładem autora w drukarni W.L. Anczyca i spółki 1905, 54 s. 

Recenzje: 

1. B. Францев: „Русский филологический вестник” 1905 nr 3. 

2. Vivus: 3 поля Haшої поезiї, „Лiтературно-Науковий Вicтник” 1906 кн. 3, t. 33.     

2. M. Kociubyński: W pętach szatana. Tłumaczył [B. Łepki] N.M. Brody: F. West; Warszawa: E. Wende 1906, 219 s.  

Recenzja: A. Grzymała-Siedlecki: M. Kociubyński. „W pętach szatana”. „Świat Słowiański” 1907 t. 2 s. 305-313. 

3. Młoda Ukraina. Wybór nowel. Zebrał i tłumaczył W. Orkan. [Wstęp W. Orkana, przekłady tekstów ukraińskich na język polski B. Łepki i W. Jarosz]. Warszawa: G. Centnerszwer 1908, 265 s. 

Nazwisko Łepkiego, autora przekładów i biogramów twórców objętych antologią i Jarosza, pominięto za sprawą wydawcy w stopce redakcyjnej.

Recenzje i omówienia: Dr. J. Demiańczuk: Recenzye i sprawozdania, Młoda Ukraina. Wybór nowel, „Świat Słowiański” 1909 R.V. t. 1 s. 50-53; N.M. [B. Łepki] Młoda Ukraina. „Krytyka” 1909 t. 1-2  s. 86-88. 

4. T. Szewczenko: Poezje. W przekładach M. Bieńkowskiej, K. Dumańskiego, A.J. Gorzałczyńskiego, T. Hollendra, J. Iwaszkiewicza, Cz. Jastrzębca-Kozłowskiego, B. Łepkiego, J. Łobodowskiego, W. Słobodnika, L. Sowińskiego, K. Wierzyńskiego, Z. Wojnarowskiej, B. Żyranika. Redakcja P. Zajcew. Uwagi bibliograficzne B. Łepki i P. Zajcew. Warszawa: Ukraiński Instytut Naukowy 1936, 406 s.

W przekładzie B. Łepkiego: Topola; Dumka (Ach, na co mi kare oczy…); Katarzyna; Do N. Markiewicza; Sen. Komedja; Skąd ten żal mój ciężki…; Do M.S. Szczepkina; Do Hohola; Najemnica. Wstęp; Mijają dni, mijają noce…; Testament; Wszystko mi jedno, czy ja będę; Do M. Kostomarowa; W niewoli ciężko…; Dumy moje, dumy moje…; Słońce zachodzi, ciemnieją góry…; Chusteczka, I niebo niemyte, i fale zaspane; Ni szerokiej tej doliny; Już powrotne moje drogi; Neofici; Hej, dąbrowo, ciemny gaju; Minęła młodość; Gdyby z kim było siąść do stołu.   

PRACE NAUKOWE DOTYCZĄCE PRZEKŁADU ORAZ LITERATUR, KTÓRYMI ZAJMOWAŁ SIĘ TŁUMACZ ORAZ KRYTYKA PRZEKŁADU 

1. Начерк історії української літератури. Коломия: Галицька накладня Я. Оренштайна 1909, 110 s.

2. Чим жива українська література? W: Памяткова книжка Союза визволення України і калєндарь на 1917 рік. Відень: Накладом Союза визволення України 1917, s. 108-129.

3. Zarys literatury ukraińskiej. Podręcznik informacyjny przez Bohdana Łepkiego. Warszawa –  Kraków: Słowianie 1930, 272 s.

4. Kilka zagadnień z literatury ukraińskiej. „Sprawy Narodowościowe” 1933 nr 4, s. 321-332.  

5. Наше письменство: короткий огляд української літератури від найдавніших до теперішніх часів. Краків: Укрaїнськe видавництво 1941, 129 s. 

6.  Література козацької доби. „Наше письменство” Краків 1941, s. 38-51. 

7.  Письменство Західної України. „Наше письменство” Краків 1941, s. 67-75.

8. Поезія довоєнної доби. „Наше письменство” Краків 1941, s. 107-124.

9. Пошевченкова доба. „Наше письменство” Краків 1941, s. 75-87.

KORESPONDENCJA W SPRAWACH PRZEKŁADOWYCH

1. М. Коцюбинський: Твори в 7 томах. Т.6. Листи. Київ: Наукова думка 1975, 311 s.

Zawiera listy M. Kociubynskiego do B. Łepkiego. 

2. Листи до Михайла Коцюбинського. У чотирьох томах. Упорядкування та коментарi  В. Мазного Т. 3. Ніжин: Чернігівський літературно-меморіальний музей-заповідник М. М. Коцюбинського, Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України 2002, 480 s. 

Zawiera listy B. Łepkiego do M. Kociubynskiego. 

3. O. Шеремета: Епістолярій Богдана Лепкого та Володимира Гнатюка за архівними джерелами. W: Проблеми інтерпретації творчої спадщини Богдана Лепкого: Матеріали міжнародної наукової конференції. За редакцією М. Ткачука, Н. Білик. Тернопіль: Видавництво „Рада” 2007, s. 303-307.

PRACE REDAKCYJNE 

1. Słowo o pułku Igora. Przekład A. Bielowskiego. Z objaśnieniami i wstępem B. Łepkiego. Brody: Feliks West 1906, 55 s. Arcydzieła Polskich i  Obcych Pisarzy, 47.  

2. Струни: антологія української поезії від найдавніших до нинішніх часів. 

Влаштував Б. Лепкий. Берлін: Українське слово: Українська народна бібліотека 1922, 239 s. 

SŁOWNIKI I BIBLIOGRAFIE

1. M. JAKÓBIEC. W: Polski Słownik Biograficzny. T. 18. Kraków 1973.  

2. M. JAKÓBIEC. W: Literatura polska. Przewodnik encyklopedyczny. T. 1. Warszawa 2000.

3. Н. БIЛИК, Н. ДИРДА:  Богдан Лепкий: відомий і невідомий (1872-1941). Бібліографiчний покажчик. Тернопiль 2012.   

OMÓWIENIA

1. M. SIWICKI: Krakowski ambasador kultury ukraińskiej. O Bohdanie Łepkim. „Znak” 1985 nr 367.  

2. E. WIŚNIEWSKA: Rola Bohdana Łepkiego w procesie popularyzacji literatury ukraińskiej w Polsce. „Krakowskie Zeszyty Ukrainoznawcze” 1993 t. 1/2.

3. M. K. СИВIЦЬКИЙ: Богдан Лепкий. Життя i творчiсть. Київ: Дніпро 1993, 375 s.  

4. R. ŁUŻNY: Bohdan Łepki (1872-1941). W: Złota księga Wydziału Filologicznego. Kraków 2000. 

5. Н. БIЛИК: Богдан Лепкий. Життя і діяльність. Тернопіль: Джура 2001, 172 s.

6. O. KICH-MASŁEJ: Bohdan Łepki – tłumacz i wydawca. W: Ukraina w opinii elit Krakowa końca XIX – pierwszej połowy XX wieku. Kraków 2009.  

7. Л.В. ЗIНЕВИЧ: Богдан Лепкий і Михайло Коцюбинський: творчі взаємини в умовах розмежованої і заблокованої культури. W: Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Літературознавство: матеріали міжнародної наук. конф. «Богдан Лепкий у полі культурному дискурсі Європи та Америки». Тернопіль: ТНПУ 2017. 

8. Н. БIЛИК: Культурологічна спадщина Богдана Лепкого. Mонографія. Тернопіль: Богдан 2013, 184 s.

ЛЕПКИЙ Богдан Нестор

1872-1941

Псевдоніми і криптоніми: Б.; Б.Л.; Богдан Л.; Н.М.; Слов’янський.

Прозаїк, поет, перекладач та дослідник літератури.

Народився 4 або 9 листопада 1872 року на Поділлі, на хуторі Кривеньке (сьогодні село в Тернопільській області), а, згідно з іншими даними, у сусідньому Крогульці; син греко-католицького священника Сильвестра Лепкого, випускника Теологічного відділення Львівського університету й Львівської духовної семінарії, публіциста й автора популярних книжечок для народу (під псевдонімом Марко Мурава), і Домни (Доміцели) (у дівоцтві – Глібовицької). Дитинство провів у Крогульці, де батько завідував місцевою парафією. На перші роки його освіти мали великий вплив батьки та дідусь (Михайло Глібовицький, греко-католицький священник і місцевий урядовець), які розвивали в нього відчуття української ідентичності. Після переїзду сім’ї до бережанського повіту (1881) ходив до початкової школи, а від 1884 року – до гімназії в Бережанах. У гімназійний період дебютував як поет. Склавши іспити 1891 року, вчився у Відні, спочатку в Академії мистецтв, згодом у Віденському університеті, а тоді у Львові (1892-95). Закінчивши навчання у Львівському університеті, працював у гімназіях, де викладав польську, німецьку та українську мови (1895-99 у Бережанах, а від 1899 року в Кракові). У цей період розвивалась його літературна творчість. 1897 року одружився із Олександрою (Лендою) Лепкою, з якою мав сина Лева Ростислава й дочок Наталію та Софію Євгенію. У Ягелонському університеті (UJ) вів лекторат із української мови та літератури (1899-1914), водночас викладав українську у чоловічій учительській гімназії (1908-14). У 1910 році склав іспит на викладача польської, української та латини. У цей час почав займатися перекладацькою працею. Від 1895 року на шпальтах українських часописів «Зоря», «Діло», «Буковина», «Руслан» друкував переклади творів Адама Міцкевича, Казімежа Пшерви-Тетмаєра та Марії Конопницької (деякі з цих перекладів було зроблено ще в студентські роки), якій присвятив першу серйозну літературознавчу працю. У цей період дебютував перекладом на польську Слова о полку Ігоревім, якому передували розвідки з історії, стилістики, а також структури твору, що їх він публікував від 1898 року. Переклад цього твору Лепкий надрукував лише 1905 року в друкарні В.Л. Анчиця і спілки. Також робив переклади із німецької, англійської, скандинавської або російської літератури на українську (перекладав, зокр., Івана Крилова, Михайла Лермонтова й Олександра Пушкіна). У Кракові познайомився із Василем Стефаником, творчість якого відтоді перекладав на польську й популяризував у Польщі, зокр. на шпальтах видання „Świat Słowiański”, де в 1905-05 роках редагував українську рубрику, а також на засіданнях заснованого у 1901 році в Кракові Слов’янського клубу (SK). Тоді заприятелював із Михайлом Коцюбинським (1905), твори якого перекладав уже 1904 року й друкував у краківському часописі „Czas” та львівському тижневику „Głos Robotniczy”. Від 1899 року його пов’язувала дружба і дуже тісна співпраця із Владиславом Орканом. Разом вони підготували антологію Молода Україна [Młoda Ukraina] (1908) і сприяли виданню у 1910 році оповідань Михайла Яцківа під назвою Вечірні збитки в польському перекладі Сидора Твердохліба, а також Антологію сучасних українських поетів [Antologia współczesnych poetów ukraińskich] (1911), яку підготував Твердохліб. Вибух Першої світової війни скасував плани публікації його історії української літератури, підготованої для польського читача у 1913 році. Також не вдалося втілити давні плани перекладу на українську оповідання Підвечірок [Juzyna] В. Оркана. Під час війни перебував спочатку у Відні, а тоді був делегований як австрійський офіцер до таборів для російських полонених (переважно українців) у Раштат (1915/1916), у Вецлар над Ланом (від 1916) і Зальцведель, де вів заняття з літератури до 1919 року. У цей період перекладав на польську твори Тараса Шевченка. На початку 1921 року оселився у Берліні, де брав участь у житті місцевої української спільноти і працював, зокр., над антологією української поезії під назвою Струни (вид. 1922). У посольстві Української Народної Республіки викладав рідну літературу. 1922 року перебрався до Ванзее. У Німеччині виступав і як видавець, зокр. творів Шевченка, а також досліджував українську літературу. Однак не погодився на посаду в Берлінському університеті і наприкінці 1925 року повернувся до Кракова. Працював у гімназіях і викладав українську літературу в Ягелонському університеті. Від 1927 року був заступником професора, а з 1935 – доцентом цього закладу, хоч невдовзі подав заяву про вихід на пенсію. У цей період було написано його численні праці з історії польської та української літератури, у т.ч. нарис у Великій універсальній літературі під ред. Станіслава Лама (1933). Продовжував перекладати на польську твори українських поетів, зокр., Михайла Драй-Хмари, Івана Франка, Леоніда Глібова, Пантелеймона Куліша, Осипа Маковея, Максима Рильського, Михайла Старицького, Павла Тичини, а передовсім Т. Шевченка, друкуючи їх у таких виданнях, як „Balticoslavika”, „Głos Prawdy”, „Nurt”, „Przegląd Powszechny”, „Ruch Słowiański”, „Słowo” (Вільно, сьогодні Вільнюс), „Sprawy Narodowościowe”, „Wiadomości Literackie”. Окрім того, там друкувалися його переклади українських народних пісень. Також регулярно друкував переклади творів Шевченка у виданні „Biuletyn Polsko-Ukraiński” в 1934-36 роках. На запрошення Українського Наукового Інституту редагував добірку перекладів Т. Шевченка до 75-ї річниці від смерті поета. Розпочав роботу над Антологією української поезії та прози в польських перекладах, яку було втрачено під час війни. Від 1933 року був дійсним членом Наукового товариства імені Шевченка у Львові, а в 1938-39 роках – безпартійним сенатором Польської Республіки V скликання. Отримав звання почесного доктора Українського вільного університету в Празі. Після початку Другої світової війни відмовився співпрацювати з гітлерівцями. Помер від сердечного приступу 21 липня 1941 року в Кракові, де й похований на Раковицькому кладовищі.

Значна частина його архіву потрапила спершу до Сполучених Штатів, а відтак її було передано до створеного у 1995 році Музею Богдана Лепкого в Бережанах. Частина родинної колекції перебувала під опікою його небожа, Романа Петра Смика. Його особисті документи й спадщину передано на збереження до Архіву Ягеллонського університету, а листування з В. Орканом зберігається у Ягеллонській бібліотеці, а також у Національній бібліотеці Польщі.